Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії Сергій Корсунський у своєму есеї наводить аргументи "за" та "проти" формування суспільного договору для України. Пан Сергій приходить до висновку, що соціальний контракт все ж потрібен, а його фундаментом має стати ідея свободи (волі), проте осмислена, зважаючи на сучасні реалії.

Сергій Корсунський розмірковує про концепцію Зразкового Громадянина на чолі держави. А також — про ухвалення суспільного договору. На думку автора, воно має здійснюватися на всенародному опитуванні. Крім того, пан Сергій наводить пропозиції кількох положень такого договору.

Частина 1. Чому суспільний договір потрібен – аргументи "за"

Війна Росії проти України призвела до системних трансформацій на рівні глобальної та регіональної політики, найважливіших міждержавних об’єднань і міжнародних інституцій. Відбувається переосмислення принципів і систем безпеки, зміна світогляду політичних еліт найрозвинутіших країн Заходу і Сходу. Реальністю стала продовольча криза глобального Півдня та енергетична криза глобальної Півночі. Саме тому безпека (яку слід розуміти в широкому сенсі), а не розвиток стає основним пріоритетом соціально-економічних процесів. Відповідно змінюються офіційна політика, громадська думка, контекст на провідних політичних майданчиках світу.

Український народ є творцем і безпосереднім учасником цих трансформацій, а також має стати їхнім бенефіціаром. Унаслідок війни має бути сформовано таку систему безпеки, що, як мінімум, назавжди виключить можливість агресії проти України або, як максимум, узагалі унеможливить застосовувати силу в міжнародних відносинах. Інші трансформації стосуватимуться переформатування енергетичних ринків і продовольчих логістичних ланцюжків, локалізації критичних виробництв і змін правил міжнародної торгівлі, зокрема стратегічними товарами й технологіями. Інтеграція України в такі процеси потребуватиме активних та скоординованих з партнерами дій на міжнародній арені.

Водночас жодна країна не може бути сильною назовні, якщо всередині не спирається на єдність і порозуміння в суспільстві та ефективне урядування. В ідеалі така єдність і таке порозуміння мають сформуватися по вертикалі: влада — народ — громадянське суспільство, й по горизонталі: між різними верствами населення, зважаючи на їхні регіональні, історичні, культурні та соціально-економічні відмінності. Питання полягає в тому, як досягти цієї мети. Варто усвідомити: щоб на рівних увійти до створюваної системи міжнародних торговельно-економічних зв’язків і структур безпеки, ми маємо бути сильними.

Сучасне українське суспільство після Революції гідності та у зв’язку з війною Росії проти України оновилося, проте за своєю суттю й досі залишається затиснутим у рамки застарілих норм і правил. Форма соціального устрою і його зміст перебувають у суперечності — починаючи від недосконалої системи влади, базованої на Конституції 1996 року з політично мотивованими, ледь не експериментальними за своєю суттю змінами й доповненнями 2004-го, 2011-го, 2013-го та 2014 років, і закінчуючи викривленими взаємовідносинами між основними стейкхолдерами з очевидними політичними й економічними корупційними складовими.

Потенціал незалежності й свободи в суспільстві досі зберігається, інакше не було б двох українських революцій. Проте ні суспільство, ні еліта не змогли протистояти нав’язаним ззовні наративам про мову, регіональні автономії, федералізацію, багатовекторність зовнішньої політики тощо, які завадили порозумінню у внутрішньополітичному середовищі. Одна з причин такого стану речей — відсутність суспільного договору (СД). За таких умов неможливо рухатися вперед.

Війна відкриває унікальну можливість переосмислити досвід взаємодії влади, громадянського суспільства й бізнесу впродовж 30 років незалежності, взяття до уваги минулих спроб налагодження роботи інститутів державності, реалізації революційної волі народу. Важливо виявити й позитивні сторони — сильне громадянське суспільство, збереження свободи слова і зібрань, політичний плюралізм, певні напрацювання у сфері економічної активності, й негативні — систему прихованих, але де-факто наявних кланових і корупційних зв’язків, які часто впливають на доленосні рішення, що стосуються всього суспільства.

Після перемоги не може йтися про повернення до старої моделі суспільного улаштування — олігархічної економіки, застарілої та не відповідної до сучасних реалій системи правочинства, ключових законів про політичні партії, Кабінет міністрів тощо, які не тільки не стали основою налагодження ефективної системи державного управління та економічного розвитку, а й допускають маніпуляції та вибіркову дію. Подолання такої ситуації вимагає ретельного осмислення та стратегування.

Суспільний договір має стати тим інструментом, який дасть змогу видалити злоякісну пухлину олігархічних і корупційних взаємовідносин і забезпечити оздоровлення суспільного життя шляхом відкритого й чесного визначення того, ким ми є, яке суспільство прагнемо утворити нашою спільною волею і якою бачимо Україну нашої мрії.

Просте реформування старого в нинішніх умовах не дасть бажаного результату. Саме зараз в Україні створюються засади виникнення принципово нової моделі соціального устрою. Катарсис, який проходить суспільство в умовах жорсткої війни, є і наслідком, й інструментом виявлення суспільних деформацій минулого. Добре відомо, що для появи нового мають бути "порожнини", у яких це нове матиме можливість зародитися та сформуватися. Такою "порожниною" і є потреба в суспільному договорі, якщо під ним розуміти своєрідний завіт, тобто зведення найбільш важливих, базових принципів і правил улаштування суспільного життя.

Суспільного договору в Україні досі не було. Обговорення його окремих елементів відбувалося в межах інтелектуальних клубів упродовж усього періоду незалежності, проте винести їх на рівень загальнонаціональної дискусії заважали меркантильні інтереси еліт, які успішно маніпулювали окремими суспільно важливими положеннями у власних політичних цілях.

За мирних умов подолання спротиву ідеї суспільного договору через переконання й політичну діяльність потребувало б досить довгих зусиль. Але війна змінює швидкість плину часу.

Розроблення основ майбутнього СД необхідно розпочати невідкладно. Його положення мають відповідати реаліям сучасного світу, набутому досвіду захисту суверенітету й незалежності, створити передумови для перетворення України на динамічну, адаптовану до реалій XXI століття державу, у якій принципово неможливими стануть спроби збагачення одних коштом зубожіння інших (ідеться про справедливий розподіл національного надбання), варварське ставлення до довкілля, пригнічення чи переслідування на основі релігії, мови, статі, раси чи будь-яких інших аспектів життя окремого громадянина, і можливими — самореалізація, вільний розвиток громадянина й суспільства загалом.

Фундаментальною ідеєю СД має стати ідея свободи (волі), проте осмислена, зважаючи на сучасні реалії.

Це означає, що положення договору має бути сформульовано не тільки на основі критичної оцінки досвіду минулого, а й стратегування майбутнього. Наприклад, важливо визначити зміст суспільної домовленості щодо доступу до інформації та її використання (свободи доступу до інформації чи, навпаки, обмежень віртуальних сервісів зі втручання в приватне життя); права на використання цифрових аватарів особи, створених за допомогою штучного інтелекту тощо.

З такого погляду варто відмовитися від традицій обговорювати суспільний договір для України в контексті класичних концепцій Лока, Гоббса чи Руссо. Час змінився. Українське суспільство — не абстрактна сукупність індивідів, які заблукали в незнанні основ суспільного устрою. Необхідно усвідомити сучасні виклики, які постають перед Україною і світом, узяти до уваги наш унікальний досвід і запропонувати оновлений практичний підхід, який дасть змогу в прийнятний і зрозумілий спосіб знайти порозуміння в суспільстві, переформатувати систему влади й запровадити ефективні економічні механізми сталого розвитку.

Суспільний договір має означати початок. Водночас варто зробити сумний, але чесний висновок: в Україні майже вичерпано вільний суспільний простір для розвитку нового.

Цей простір щільно заповнено законами, підзаконними актами, корупційними традиціями, клановими й політичними зв’язками, образами, помстою, привнесеними ззовні й не властивими українцям наративами. Хоч би яку сферу діяльності виокремити, новітні підходи не приймають, бо вже є "напрацювання", зроблені невідомо ким в іншу епоху. Системні трансформації, модернізація, перетворення на основі глибокого стратегування, — ось що потрібно на цьому етапі, але вони можливі тільки тоді, коли є вільний простір, що дасть змогу вивести новітні підходи до врегулювання суспільних відносин за наявні обмеження. Порожнини для виникнення нового ще мають з’явитися. Новий простір створюється через революції, але для України в її нинішній ситуації це неможлива розкіш. Варіант еволюційного шляху означає, що паростки нового мають проростати крізь решітку наявного, щоб не перетворювати процес створення СД і побудови України нашої мрії на хаос. Але це наявне має звільнити місце для нового. Таким новим і є суспільний договір, точніше — усвідомлення необхідності його укласти.

Суспільний договір є текстом (актом), що виникає внаслідок дискусій між вільними і рівними громадянами, які вирішили встановити між собою спільні правила співбуття заради збереження роду, забезпечення розвитку, свободи й гідності. Цей договір має містити базові принципи, які лягатимуть в основу майбутнього правочинства, і правила їх прийняття та зміни. Ухвалюючи договір, спільнота вільних і рівних громадян утворює суспільство, члени якого добров

Джерело