Так виглядає малесеньке поле бойовища в невідомій посадці за невідому висоту в околицях Бахмуту.

Десятки тіл.

Все побите осколками.

Розбита зброя, використані і не використані набої.

Посічені дерева.

Запах смерті.

І сама смерть навколо.

На цих декількох квадратах полягло море люду.

Спочатку вороги перли мʼясними штурмами і лягали один на одного.

До речі, лежать і досі.

Потім вперед після прицільного артобстрілу пішли ми.

Знову багато вбитих ворогів, але полягли і наші.

Хтось зірвався на міні, когось зачепило кулею чи осколком.

Поле болю.

Це маленький контрнаступ.

Мікроскопічний.

Для більшості непомітний.

Якісь сотні метрів звільненої землі.

Бій не кіношний і не мультиплікаційний.

Цього разу вдалий.

Але буває по-різному.

Тому, коли запаслися попкорном очікуючи з нетерпінням бліцкригу, краще в цій паузі (яка на вашу думку затягнулася невиправдано) помоліться краще за хлопців, яким іти в атаку.

Наслідками якої буде подібна картинка.

І в розрахунках між нетерплячкою і гарячкою (бажано вже) звільнених територій (бажано швидко) та хлопцями яким це робити (і які платитимуть потом і кровʼю) мені як звичайному солдату хотілося б щоб цінність солдата була вища на цій шкалі за цінність часу і території.

Бо буде збережено армію – будуть відвойовані території і зроблено це в розумний термін.

Повірте, нам як нікому хочеться додому.

Але не ціною життя побратимів.

Тому не чекайте наступу.

Докладіться щоб він був успішний…

Джерело