Ольга Бірзул десять років працювала програмеркою фестивалю документального кіно Docudays UA. З 2019 по 2021 рік очолювала відділ кіно Українського інституту, займаючись промоцією української кіноіндустрії закордоном.

Для цьогорічного Docudays UA Ольга підготувала кураторську програму "Монтажний перехід", яку присвятила чоловікові — режисеру монтажу Віктору Ониську. Він мобілізувався до Збройних сил України після початку повномасштабного вторгнення. Загинув 30 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Соледара.

"Він не жалівся, не казав, що боїться, був упевнений, що робить усе правильно. Вітя підтримував мене у моєму чеканні більше, ніж я його, — говорить Ольга. — Тому мені хотілося цією програмою спробувати створити про нього таку памʼять, на яку він заслуговує".

Ти зараз не в Україні, твого чоловіка вбили на війні й загалом у твоєму житті відбулося багато змін. Розкажи, як у цьому всьому зʼявилася ідея "Монтажного переходу"?

Чесно кажучи, я боялася, що мені забракне сил зробити цю програму. Коли переживаєш втрату, важко структурно і логічно висловлюватися. А от ловити образи, флешбеки й збирати їх між собою простіше. Зрештою, цей досвід став для мене терапевтичним.

Docudays UA — це важлива частина мого життя. Професійного та особистого. Цьогоріч фестивалю виконується 20 років і за цей час навколо нього сформувалася потужна професійна спільнота. Вітя теж був частиною фестивалю. З режисеркою Катериною Горностай вони кілька років робили трейлери до програм фестивалю. Коли ми радилися з програмним відділом стосовно збірки про Вітю, ідею не треба було довго шукати. Вітя — режисер монтажу з 15-річним досвідом. А монтаж для документального кіно — це скелет, що тримає м’язи сюжету. Завдяки монтажу, вдається не лише склеїти між собою величезні обсяги матеріалу, а й зробити з цього структуровану історію.

Кінознавці вважають, що з появою теорії монтажу кіно здобуло власну мову і перестало бути просто розвагою і черговим шоу для глядачів. Перші фільми — це доволі примітивні сценки. Людей розважало рухоме зображення як явище. Еволюція кіно великою мірою відбулася завдяки монтажним експериментам. Тому у своїй програмі я спробувала показати різноманіття цього явища.

Що тобі було важливо підсвітити через фільми, які ти відбирала?

У фільмах, які я зібрала, монтаж можна розглядати з різних боків — як художній прийом, як машину часу, як естетичний метод, як політичний жест, як критичну оптику. А ще таким чином я намагалася розказати, що відчуваю зараз як людина, яка втратила найдорожче у своєму житті.

У програмі є документальний есей "Похід на Рим". У його основі — перший пропагандистський фільм італійських фашистів "A Noi!", який режисер Марк Казінс відшукав у римському архіві. Розібравши його на монтажні фрази, він довів, що цей фільм був постановочним. Тобто, уяви, у 1922 році фашисти зробили псевдодокументальну стрічку про прихід до влади Беніто Муссоліні й в цю історію повірила вся Європа. Очевидно, що есей Казінса влучно резонує з російською ідеологією, яка не лише імплементувала у свою політику засади італійського фашизму, а й робить своє кіно за зразком італійського 1922 року.

Наступний фільм "Приватні зйомки" теж про роботу з архівами, але особистими. Бразильська режисерка Жанаіна Наґата придбала на блошиному ринку стару плівку, на якій була задокументована подорож невідомої родини в невідому африканську країну. Через пошукові системи в інтернеті вона, мов досвідчена детективка, намагалася знайти інформацію про власників, але натомість витягла з цього запису свідчення про ганебну сторінку людської історії — апартеїд. Особисто для мене фільм підкреслює важливість критичної оптики під час роботи з архівами. А ще він, безумовно, про вшанування праці людей, які зараз збирають свідчення злочинів росіян.

Третя історія теж про те, на які фокуси здатен монтаж. Фільм "Аркадія" Пола Райта розповідає поетичну історію, від якої водночас і добре, і моторошно. Фактично, Пол Райт розмірковує про те, як люди втратили зв’язок з природою, землею і, зрештою, один з одним. Все це близьке і нашій автентичній культурі. До речі, музику для "Аркадії" написали легенди британської сцени Адріан Атлі з Portishead та Віл Грегорі з Goldfrapp.

У четвертому фільмі монтаж розкривається абсолютно по-іншому. Він про те, як монтаж працює з часом і чутливими темами. Стрічка називається "Аполонія, Аполонія" і в ній йдеться про 13 років життя трьох творчих жінок, одна з яких — Леа Ґлоб, сама режисерка. Це дивовижне кіно про пам’ять, дружбу і любов.

У моїй збірці хоч і немає українського кіно, але всі фільми опосередковано повʼязані з Україною — через історію, архетипи, спільні трагедії й віру в справедливість.

Тобто вийшла така багатошарова програма, яка поєднує багато вимірів, обʼєднаних ідеєю монтажу. Але скільки в цій програмі взагалі тебе, як кураторки?

Я ще вчуся говорити про втрату. Але очевидно, що в мене є професійна навичка висловлюватися через кіно.

Для мене всі чотири фільми — це цілісна добірка, ніби весна, літо, осінь і зима, протягом яких я чекала на чоловіка. Але розумію, що навряд чи відвідувачі фестивалю зможуть подивитися всі стрічки з програми. Тому я намагалася, щоб з кожним фільмом глядачі отримали глибокий інтелектуальний та емоційний досвід.

Ми живемо в зоні постійної травми і я б не хотіла аби люди, знаючи, що ця програма присвячена моєму загиблому чоловікові, пройшли той же досвід, який проходжу я. Мені здається, коли довкола так багато прямих меседжів, насильства, страждання, болю, не обов'язково повторно переживати біль під час перегляду фільмів.

Ми забуваємо про це, але кіно може бути дуже травматичним. Безумовно, такі фільми теж потрібні, але мені фізично важко зараз дивитися фільми про війну. Я намагалася створити безпечну зону солідарності, яка нагадає, що таких жінок як я багато. Нам дуже боляче, але у нас є діти й спогади про наших героїв. Нам треба вчитися їх памʼятати попри увесь біль.

Очевидно, що у втраті дуже важко описувати свої почуття. Вони не завжди елегантні. Мій мозок у шаленому темпі програє різні сценарії. Що було б, якби Вітя не пішов в ЗСУ? Як реагуватиме моя донька, коли ми повернемося додому і вона піде в школу, куди інші тата будуть приводити своїх дітей? Як мені ходити вулицями, якими несеться життя? За рахунок того, що я шукала кіно для своєї програми й думала про те, як воно відгукнеться іншим, я не потонула в горі.

З іншого боку, коли мій чоловік писав з фронту, він не жалівся, не казав, що боїться. Він був упевнений, що робить усе правильно. Вітя не мав військового досвіду, але швидко став командиром. Мені хотілося цією програмою спробувати створити про нього таку памʼять, на яку він заслуговує. Мені пощастило прожити половину життя з політично активним, глибоким і талановитим чоловіком, який під час війни виявився хоробрим воїном. І мені б дуже хотілося, щоби в моїй програмі Вітя продовжився.

Ти сказала, що якоюсь мірою це було для тебе терапевтично. Але одна справа терапевтично для тебе особисто, а інша — це програма, яку ти присвятила Віті і яку показуватимеш іншим. Ти була готова до такої публічної терапії?

Мене дуже витягує підтримка друзів. Я б, мабуть, не впоралася без них. Вітя загинув 30 грудня, я дізналася про це ввечері. 31 грудня ми їхали в потязі. Я не дуже добре пам’ятаю ту новорічну ніч, але згадую, як 9-річна донька читала мені Гаррі Поттера і казала: "Не переживай, тато разом з нами". Діти у цьому віці просто дивовижні зі своїм магічним мисленням. Коли ми приїхали в Київ, наші друзі й рідні завжди були поруч. Вони навіть організували Віті прощальну вечірку, на якій звучала його улюблена музика. Ми плакали, обіймалися, обмінювалися спогадами, витанцьовували наш біль і проводжали Вітю у засвіти. Я дуже вдячна друзям, що наша донька запам’ятає страшний день поховання як приклад турботи й любові.

Але все одно ти тоді була в колі своїх. А твоя кураторська програма це про спілкування з людьми, яких ти не знаєш.

Бо друга частина відповіді на це запитання полягає в тому, що я відвідувала групову терапію для жінок, які втратили близьких на війні.

Це дуже болючий досвід, але він дійсно об’єднує і мотивує. Під час наших розмов я зрозуміла, що у нашій культурній бульбашці існує чутливість, солідарність і спільна мова, за рахунок якої ми одне одного можемо підтримати. У багатьох інших жінок, особливо з маленьких містечок і сіл, часто немає такої спільноти. Я чула страшні історії про покидьків у місцевій владі та жахливу нечутливість. Жінкам важко про це все говорити. Багато-хто з них у відчаї. Я зрозуміла, що не можна залишатися невидимою. Ми мусимо нагадувати про наше горе у публічному полі. Це страшний досвід, який ми не заслужили, який не мусив з нами статися. Але наші рідні захищали не просто свій добробут, а добробут цілої країни. Ми живемо в часи, коли кожен сам собі індивідуаліст, коли є якісь люди на війні, а є ті, хто для війни не створені. А ми маємо можливість знати своїх героїв, у наших дітях тече їхня кров і тепер ми зобовʼязані якось продовжувати їхню справу.

Чи не тисне думка про це зобовʼязання на тебе?

Тисне. А коли людина в травмі, не можна ні нащо тиснути. Треба підтримувати, казати, що ти можеш бути слабкою, що треба навчитися жити з нуля.

Але в якийсь момент повертається лють. Від неї зʼявляється енергія, яка рухає до помсти. А мститися можна по-різному. Можна волонтерити, можна донейтити, можна виховати дітей хорошими людьми, можна самому бути просто хорошою людиною. Це важливо проговорювати. Війна не завершена і при всій повазі до втрат, ми не маємо права розклеїтися.

Я зараз також пишу освітню книжку для підлітків про кіно і це теж частина помсти — навчити підлітків розрізняти пропаганду, екстраполювали глядацький досвід на власне життя, шукати підказки й ві

Джерело