Сергій Глотов – адвокат, викладач у Харківській юридичній академії та Вільнюському державному університеті, старший науковий співробітник Інституту інтелектуальної власності Академії правових наук. Він – один із трьох адвокатів, які відстояли право на поширення книги Вахтанга Кіпіані “Справа Стуса”. 

Як відомо, політик Віктор Медведчук, який згадується в книзі, оскільки свого часу він саме був адвокатом поета і дисидента Стуса, просив суд заборонити поширення книги. Деякі фрази та формулювання в ній, на його думку, порушували честь і гідність.

Проте титанічними зусиллями адвокатам таки вдалося відстояти “право на життя” книги. Сергій Глотов в інтерв’ю “Галці” розповів, як проходили судові засідання, скільки разів на них з’явився Медведчук та який тиск чинили на адвокатів. Також адвокат поділився деякими маловідомими подробицями із життя скандального проросійського політика.

– Пане Сергію, насаперед, розкажіть з чого все почалося і як готувалися до судового процесу?

– Сама справа розпочалася наприкінці серпня 2019 року, коли видавництво отримало свій позов від Медведчука. Цікаво те, що спочатку позов отримало саме видавництво, а автор цієї книги – ще ні. Це певною мірою викликало такий подив. Плюс доволі стислі строки були встановлені судом для надання відзиву на цей позов.

Як це взагалі відбувається за процесом: особа отримує позов, вона потребує певного часу, щоб знайти того адвоката, якому довіряє. Далі треба, щоб адвокат був готовий взятися за цю справу, вступити в неї. Це теж потребує якогось часу. Від дати отримання цього позову у нас було 15 календарних днів, щоб надати свій відзив.

Сама справа була складною, до позову докладалися багато додатків, і разом це все становило більше 100 аркушів. Тому треба було ті всі документи позивача опрацювати, підготувати свою позицію. Ми витратили на це місяць, щоденна праця. По 12-14 годин ми займалися лише цією справою, розробили свою стратегію, бо кожна справа – це така баталія, на кшталт маленької війни, де є нападник і той, хто захищається.

Власне у цій справі брали участь три адвокати – це два адвокати від видавництва «Віват» і адвокат власне від пана Кіпіані.

– Чому вам необхідно було мати саме стільки адвокатів?

– Щоб ми могли стратегічно розвивати декілька напрямків у процесі захисту. Це дозволяло нам мати певний простір, щоб ми могли вчиняти певні процесуальні дії. І зробити процес несхожим на ті вже судові процеси, які вже були по тих же фразах з точки зору їхнього змісту. Кожен з нас мав свою роль, а судовий процес – як театр.

Цією справою ми перервали переможний хід для пана Медведчука, бо до цієї справи були десь більше 10 справ, які абсолютно за змістом схожі з тим, що було і в цій справі. І, звісно, пан Медведчук вигравав. Скажу навіть більше, що протягом перебігу нашого процесу він також виграв одну чи дві справи, але нам вдалося зробити так, що тут уже йому не вдалося. Це поєднання, мабуть, двох моментів: це, по-перше, наша унікальна правова позиція, і друге, так зірки зійшлися політично.

– Розкажіть, як проходили судові засідання.

– У суді першої інстанції було важко. З одного боку, ми були дуже наполегливі, зробили так, щоб суд не мав ніяких варіантів, аніж іти чітко за процесом, за дрібницями. Але складність цього процесу для нас, як для адвокатів, полягала ще в тому, що майже кожне судове засідання тривало по 6 годин. У цей час мала бути максимальна концентрація. Особливо, коли були перехресні допити. Треба було бути максимально сконцентрованими, щоб нічого не пропустити. Треба було багато тримати в голові, щоб у своїх відповідях “бити” точно в ціль. Щоб розмову не повести в якийсь інший напрямок.

– Медведчук приходив на суд?

– Жодного разу він на суд не з’явився, хоча ми в рамках першої інстанції заявляли відповідне клопотання – хотіли допитати його як свідка. І це дійсно цікаво. Але, певно, він зрозумів, що це йому не на користь піде. Ну або ж подумав “як так, сам пан Медведчук і має до суду ходити”.

Але бачите, яка цікавинка – юридичний нюанс: коли йде мова про честь та гідність, то це такі матерії, які притаманні самій особі. І якщо вона йде в суд з позовом про захист честі та гідності, то обґрунтовує, що «моя честь і гідність були порушені, бо я відчув ось таке…». А це означає, що адвокат, який опосередковує і представляє волю позивача, не може розмірковувати про те, що саме було порушено стосовно честі та гідності його підзахисного. Він може лише констатувати факт. А щоб нам дізнатися, що ж саме відбулося, то треба, аби сам позивач брав участь у перебігу судових баталій. Але цього не сталося.

– Які ще були особливості? На адвокатів якось чинили тиск?

– На кожне засідання приходили представники телевізійних каналів, які належали Медведчукові, а в залі судового засідання постійно перебувлаи якісь сторонні особи… Наприклад, представник позивача приходив з охороною, і тієї охорони було і в коридорі, і в залі. Мінімум 5-6 кремезних хлопців як слухачі перебували в залі суду.

Плюс оті всі камери постійно всюди лізли. Суд їм дозволяв те, що в принципі за процесом не можна дозволяти. Наприклад, судове засідання вже розпочалося, йде процес, двері відчиняються і заходить представник якогось каналу Медведчуківського, який запізнився. І давай розпаковуватися, камеру свою, налаштовувати.. І суддя каже «ну давайте зробимо паузу».

Ну там на нашу вимогу, вона потім зробила зауваження. Але все це тисне. Бо мало того, що справа сама нелегка, і з точки зору юриспруденції також. Там же ж було 9 фраз у книзі, проти яких судився Медведчук, кожна з них потребувала своєї окремої оцінки. І коли ще подібні речі відбуваються під час самого засідання, то це дійсно заважає.

Також, наприклад, відкриваєш документа свого, ти не хочеш йому нікому показувати, поки час не настане. А людина скеровує свою камеру на твій документ і зумує. Треба було бути і сконцентрованим, і відслідковувати ще ці всі моменти, щоб не дати можливість щось використати проти тебе.

– Як думаєте, це лише намагання спантеличити адвокатів чи ще і якісь спроби затягнути справу? Чи, навпаки, позивач хотів якнайшвидше ухваленого рішення?

– Насправді представник позивача всіляко намагався зробити так, щоб розгляд справи закінчився якомога швидше. Але ми не дали цього зробити.

До цієї справи необхідно було привертати увагу суспільства. Бо якби це все відбувалося за зачиненими дверима, то і судді було б легше зробити так, як хоче. Розуміючи, що це не набуде широкого розголосу.

І коли ми це відчули, то звернулися до суспільства, і через соцмережі, і до різних молодіжних, навколополітичних рухів. І коли справа вже почала розглядатися по суті, то приходило дуже багато людей. Зрозуміло, їх не пускали до самої зали засідання, але вони влаштовували різні акції, перформанси біля будівлі суду, читали вірші Стуса.

Після цього, по-перше, охорони побільшало у представника позивача, по 15-20 осіб з ним уже ходило. Він уже не заходив через центральні двері будівлі суду, його проводили через чорний хід. Багато поліції було, слідкували за порядком. І суддя вимушена була не лише через наші процесуальні дії, а й через дії суспільства, прислухатися до кожного нашого зауваження, думки, щоб не зробити чогось такого, аби натовп на вулиці не «вибухнув». Все це призвело до того, що увага суспільства була прикута, відбувалися трансляції.

– У суді першої інстанції позов Медведчука все ж частково задовольнили. Ви це сприйняли як поразку? Чи був готовий подальший план дій?

– У рамках першої інстанції нам не вдалося все зламати, хоча зауважу, що і рішення суду першої інстанції вже було революційним. Це з точки зору того, що вже було близько 15 справ, які були схожими за аналогічними підставами – власне про те, що Медведчук “син поліцая”, що “він був агентом КГБ” – і які він виграв. Він за

Джерело