Яким було ставлення СРСР до Голокосту і, зокрема, до Бабиного Яру? Як трансформувалася пам'ять про трагедію у радянські часи і завдяки чому збереглася донині? Про це Суспільне Культура поспілкувалося з Віталієм Нахмановичем, істориком і етнополітологом, провідним науковим співробітником Музею історії міста Києва, відповідальним секретарем Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру.

Віталію Рафаїловичу, чи спромоглася Україна належним чином відзначити 80-ті роковини трагедії Бабиного Яру?

Гадаю, 80-ті роковини Бабиного Яру запам’ятаються тим, що їх принципово окремо відзначали три групи організацій. 29−30 вересня Український інститут національної пам’яті спільно з Національним заповідником "Бабин Яр", Інститутом історії України НАНУ та Світовим конгресом українців організували покладання камінців, квітів та свічок до пам’ятників загиблим.

Початок поклав президент Зеленський, який зранку 29 вересня одноосібно (якщо не рахувати почесної варти) запалив символічну свічку біля радянського пам’ятника. Кульмінацією стала молитва за вбитих, яку ввечері почергово проголосили два головних рабини України (хасидський і реформістський), очільники Православної і Греко-Католицької церков України та представник митрополита УПЦ МП. Низку культурно-просвітницьких заходів також провели в Києві єврейські громадські організації, зорганізовані Асоціацією єврейських організацій та общин (Ваадом) України.

Нарешті від 6 жовтня розпочався тривалий марафон гучних міжнародних заходів, організований Меморіальним центром Голокосту "Бабин Яр". Він включатиме, насамперед, відкриття нових інсталяцій на території Національного заповідника та передбачає участь очільників низки іноземних держав.

Хоча публічно усі намагаються робити вигляд, що нічого надзвичайного не відбувається, ситуація чимдалі більше стає схожою на ту, що склалася від середини 1960-х років, коли щороку у Бабиному Яру проходив офіціозний мітинг та альтернативний несанкціонований громадський захід. Щоправда, наразі учасникам альтернативних заходів нічого не загрожує, тим більше, що важко визначити, які ж, власне, заходи є альтернативними. Але нинішній "фестиваль" сягає корінням саме у радянські часи, які Україна досі не може подолати ані в економіці, ані в історичній пам’яті, ані, найголовніше, у свідомості.

Як трансформувалось ставлення до трагедії в Бабиному Яру?

Історія Бабиного Яру сповнена міфів. Одним з них є поширене уявлення про те, що радянська влада весь час забороняла будь-яку пам’ять про загиблих, а громадськість відчайдушно з нею за цю пам’ять боролася. Як зазвичай буває, така візія є суттєвим спрощенням ситуації.

Насправді інформація про розстріл десятків тисяч євреїв Києва з’явилася у центральних радянських газетах вже восени 1941 року. А на початку 1942 року його було згадано як приклад нацистських злочинів у ноті міністра закордонних справ В’ячеслава Молотова. Новий сплеск зацікавленості у цій темі припав на кінець 1943 року. Одразу після вигнання нацистів з Києва до Бабиного Яру привезли велику групу іноземних журналістів, численні публікації почали з’являтися у радянських газетах.

У березні 1945-го, ще до закінчення війни, було ухвалено рішення про встановлення пам’ятника жертвам Бабиного Яру. Автором проєкту був головний архітектор Києва Олександр Власов. Про масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру докладно говорили не лише на міжнародному Нюрнберзькому процесі, а й на відкритому Київському процесі над нацистськими воєнними злочинцями у січні 1946 року.

Така увага не є дивною в контексті того, що під час війни радянське керівництво активно намагалося розігрувати "єврейську карту" у міжнародній політиці. Сталін нічого не зробив для того, аби врятувати підрадянських євреїв від смертельної загрози, яку несло їм нацистське панування. Але він цинічно намагався скористатися тими самими євреями для порятунку власного режиму. Наприкінці серпня 1941 року НКВС організував в Москві мітинг єврейської громадськості, на якому було "висунуто" ідею створення Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). Цікаво, що від ідеї до реалізації минуло пів року.

ЄАК було створено лише у лютому 1942-го, після вступу США у Другу світову війну та остаточної перемоги Червоної армії у битві під Москвою. Не виключено, що це було пов’язано з бажанням радянського керівництва залишити відкритою можливість для укладення сепаратного миру з Гітлером. Очевидно, що в такому випадку єврейське питання стало б однією з найбільш дражливих тем у переговорах.

Так чи так, головним завданнями ЄАК було встановлення зв’язків з єврейськими громадами країн антигітлерівської коаліції. Сталін розраховував на вплив "єврейського лобі" у США та Великій Британії, допомоги яких Радянський Союз відчайдушно потребував. Але заради цього ЄАК мав також поширювати інформацію щодо нацистського геноциду євреїв, отже, і про Бабин Яр.

Якщо з боку комуністичної влади ставлення до єврейської трагедії було цілком прагматичним, то самі євреї були щирі як у своєму болю, так і у відданості "соціалістичній батьківщині". Звісно, далеко не всі євреї від самого Жовтневого перевороту були запеклими комуністами. Але два десятиріччя міжвоєнного більшовицького терору та чотири роки нацистського геноциду фізично знищили всіх, хто намагався триматися подалі від "комуністичного раю".

Підрадянські євреї вийшли з пекла "Великої Вітчизняної війни" з однозначним переконанням у тому, що від загибелі їх врятувала лише Червона армія, у складі якої до того ж воювали півмільйона з них. До речі, більше їх було лише у складі американської армії (550 тисяч). Тому вони щиро сподівалися на гідне вшанування пам’яті мільйонів жертв нацистського геноциду (який лише за десять років по тому отримає назву "Голокост"). І коли 29 вересня 1944 року тисячі київських євреїв, які нещодавно повернулися з евакуації чи фронту, прийшли до Бабиного Яру, вони, безумовно, вважали, що їхній вчинок є абсолютно лояльним і відповідає політиці "рідної влади".

Але у "рідної влади" на той час були вже інші політичні розрахунки. Нищівні поразки Червоної армії у 1941 та 1942 роках продемонстрували повну кризу уявної тотальної "відданості радянського народу більшовицькій партії та радянському уряду". Десятиріччя винищення власного населення під приводом "класової боротьби" так не минулися. "Радянський народ" не хотів воювати за злочинну владу. Треба було швидко шукати новий ґрунт для мобілізації населення на захист режиму.

Його знайшли у традиціях російського імперського націоналізму, який прийшов на зміну ідеям революційного пролетарського інтернаціоналізму. Причина була простою: росіяни виявилися єдиним народом, який у більшості сприймав Радянську державу як власну, а не ворожу, розглядаючи її як наступника Російської імперії. Першою зовнішньою ознакою нових тенденцій було введення погонів в армії на початку 1943 року, а апогеєм – знаменитий тост Сталіна "За руський народ!", проголошений на прийомі в Кремлі у травні 1945 року.

У цьому контексті вибудовувалася подальша офіційна історична міфологія "Великої Вітчизняної війни" аж до сьогоднішніх часів. Відповідно до неї саме руський народ виніс на своїх плечах основний тягар війни, а його жертви були найбільшими. Жертви серед представників інших народів де-факто мали "відповідати" їхньому політичному статусу в СРСР. Тобто, після росіян мали йти українці і білоруси ("радянські республіки" яких отримали офіційне міжнародне визнання як самостійні члени ООН) і так далі.

Очевидно, що ситуація з євреями абсолютно не вкладалася в цю міфологію. Згідно зі сталінською офіційною версією, СРСР втратив на війні 7 мільйонів осіб. Згідно з хрущовською – 20 мільйонів, у т.ч. 8 мільйонів становили військові, а 12 мільйонів − мирні мешканці (ця цифра трималася до часів Горбачова, який підвищив її до 27 мільйонів). При цьому кількість євреїв, що мешкали на теренах СРСР (у кордонах 1941 року) і були вбиті нацистами, сягала 2,5 мільйонів осіб, тобто 20% мирних жертв "хрущовського" підрахунку та 35% взагалі усіх жертв підрахунку "сталінського". Зрозуміло, що це ламало "красивий" міф, отже, мало бути приховано.

Ховати почали дуже швидко. Наприкінці 1943 року Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників (такі комісії діяли в усіх містах, областях і республіках) ретельно вивчила і задокументувала обставини масового вбивства київських євреїв.

Однак в офіційному акті комісії, опублікованому у 1944 році, йшлося вже лише про "мирних радянських громадян". Щодо цього було отримано чіткі настанови з Москви. Відповідно, і на пам’ятнику, що мав бути встановлений у Бабиному Яру, мало бути написано "Світлої пам’яті 140 000 громадян м. Києва, звіряче закатованих німецькими окупантами 1941 р.". До речі, досі незрозуміло, звідки взялася цифра у 140 тисяч жертв. В офіційному акті Надзвичайної комісії йдеться про сукупну кількість близько 126 тисяч вбитих, притому, що самі документи, зібрані комісією, не дають підстав говорити більш ніж про 90−100 тисяч, з яких 65−70 тисяч склали євреї.

Але навіть за таких умов пам’ятник був не на часі. Адже можна було не писати слово "євреї", але всі кияни (та й на той час вже весь світ) знали, що таке Бабин Яр і кого там вбили восени 1941 року. Цікаво, але дійсно, протягом усієї повоєнної радянської доби Бабин Яр у суспільній свідомості залишався символом лише Голокосту, хоча вже Надзвичайна комісія встановила та оприлюднила дані про всі категорії жертв (за винятком, звісно, українських націоналістів). Тому не дивно, що проєкт пам’ятника тихо вмер, хоча офіційно стояв у планах до кінця 1950-х років.

До смерті проєкту, як і взагалі до припинення будь-яких згадок про Голокост, призвела також загальна